Нехай жиє «Патріа маре»! Хто зчинив колот у чернівецькій «Батьківщині»?

Останні кілька днів бурлить буковинське політичне море (чи болото – кому як більше до вподоби), вправні або такі собі партійні капітани розганяють одна за одною хвилі обурення моральною (і антиморальною) сторонами своїх опонентів. Штатні і позаштатні лайкомети у соціальних мережах ламають списи у флудних дискусіях. Журналісти і видання у своїх коментарях намагаються не збитися на манівці, щоб не бути звинуваченими у некритичній любові до котроїсь зі сторін. Поважні професори і новоявлені «науковці» намагаються фактами пояснити, що ж насправді відбувається в нашому краї. Градус напруги росте. Нерви не витримують. Лунають образливі та лайливі слова. Що ж сталося?

А сталося те, що давно як гнійник визрівало, а тепер-от, після двох років війни, прорвало. Певне у високих київських кабінетах до когось врешті-решт дійшла одна із причин анексії Криму та успіху московської навали на Донбасі. Йдеться про масову паспортизацію населення різних регіонів України.

За часи незалежності не один десяток тисяч громадян України із різних причин, зазвичай економічних, отримували громадянство Росії, Польщі, Угорщини, Румунії, Кіпру, Ізраїлю, Панами. Вибір країн, які не бачать проблеми в тому, щоб ощасливити будь-кого своїм громадянством, великий. Їх налічують понад сотню.

До речі, причини у закордонних державних мужів збільшувати кількість своїх співгромадян різні. Одні країни, як Ізраїль, справді дбають, щоб кожен іудей мав можливість повноправно знаходитися на землі, якої його предки не бачити сотні, якщо не тисячі, років. Інші, як Коста-Ріка та Мальта, фактично обмінюють свій паспорт на інвестиції у свою економіку. Маєте зайвих 200 тис. євро, то можете насолоджуватися краєвидами Латинської Америки, а якщо є 650 тис. євро, то грійтеся на теплому сонечку Середземномор’я. А деякі держави, як наприклад, Росія, Угорщина та Румунія, заманюють своїми паспортами начебто безкорисно і задарма. Проте насправді мають на думці забезпечення своїх геополітичних інтересів чи псевдоісторичних марень про відновлення в «історичних кордонах». Тому і мило посміхаються іноземні чиновники до українських громадянам, коли ті складають присягу на вірність. Бо знають, що рано чи пізно Іван (Іон), Петро (Пьотр), Дмитро (Дімітріу) чи Альона (Аліона) стануть у пригоді. І не тоді, коли вільно подорожуватимуть Європою, а коли стануть скромними чиновниками в українських владних структурах чи політиками в популярних політичних партіях. Або тоді, коли доведеться блокувати військові частини в Криму чи в п’яному угарі верещати на площах Донецька «Рассія вваді вайска, спасі сваїх саатєчєствєнніков».

Аби був баланс треба пам’ятати і про те, чому українські громадяни шукають можливостей примоститися під теплим крилом іноземного громадянства. Направду через тотальну корупцію, негаразди в політичному управлінні, нездалу економічну політику та через десятки інших причин жити гідно в Україні нелегко, а виживати ще важче. Це об’єктивно. Тому кожен шукає свого шляху.

Хтось лає державу та чиновників, але працює і своїми податками утримує не тільки дармоїдів, але й школи, садочки, пенсіонерів. Хтось лає державу та чиновників, але працює і намагається всіляко їх обдурити, щоб зберегти кожну зароблену копійку для себе і родини. Хтось лає державу та чиновників, але шукає ліпшого заробітку в Італії, Іспанії, Чехії чи Росії. Хтось лає українську державу та чиновників, а натомість завіряє іноземну державу та її чиновників у своїй вірності.

Українці із останньої групи, за звичкою, тримають при цьому велику дулю в кишені і твердо впевнені в тому, що змогли когось обманути. Бо, наприклад, паспорт громадянина країни ЄС має купу плюсів – це шанс отримати високооплачувану роботу, почувати себе безпечно і не лякатися кожного поліцейського патруля, вільно подорожувати, отримувати якісну освіту, користатися соціальними благами своєї нової «батьківщини». Все, як кажуть сусіди, фрумос.

Коли так дивитися на проблему, то і справді аргументація захисників горе-власників румунських паспортів Дмитра Павела, Альони Гливко, Петра Дімітріу, Володимира Григорчука, Романа Паламара, видається залізобетонною. Мовляв, якщо держава Україна не може цим достойним панам-домнулам забезпечити вільного пересування Європою, дешевих авто, гідних соціально-економічних та суспільно-політичних умов для творчої самореалізації, то вона не має права вимагати від них виконання законів України? Мовляв, якщо пан-домнул шукає кращого життя, то ніхто йому в тому не повинен чинити перешкоди! Мовляв, яке право має держава звинувачувати цих осіб у порушенні законодавства, коли сам президент запрошує на державну службу іноземних громадян? Є Яресько, Саакашвілі Квіташвілі, Абромавічюс, Згуладзе, Сакварелідзе. То в чому проблема, що в Чернівецькій області керують високоосвічені професіонали, які мають громадянство Румунії?

Аргументація емоційна і начебто не позбавлена здорового глузду. Проте має вона слабку правову основу. Ви звернули увагу, як доводив правоту свого клієнта Валерій Дутка, який відомий в Чернівцях як дуже недешевий адвокат із поважної сім’ї колишнього судді Новоселицького суду? Захищаючи Романа Паламара від «посягань митників», які намагаються стягнути до державної скарбниці мільйон триста тисяч гривень за порушення норм митного законодавства, він впевнено вказував, що дії митників «є незаконними». Чому? Даруйте за довгу цитату, але вона того варта. Тому, що «оскільки, якщо працівники митниці вважали, що на той момент, коли даний громадянин Румунії заїжджав на територію України, він повинен був сплатити певні митні платежі, вони були зобов’язані не пустити його на територію України, надати йому картку-відмову. … Отримання іноземного громадянства фактично заборонене. Однак, на сьогоднішній день, лише президент України має право позбавити громадянства України. І тому дана процедура залежить лише від нього». Прийом, який застосовує поважний адвокат, відомий усім хоча б трішки вправним маніпуляторам і називається він «підміна понять із переведенням акцентів». І тим людям, хто не підкований у тонкощах юриспруденції, видаються українські митники злісними порушниками, чиї дії «можуть призвести до того, що буде порушено міждержавні угоди між Україною та Європейським Союзом та, відповідно, може виникнути загроза неотримання безвізового режиму».

Отакої! Змішались в голові адвоката, як то кажуть, і коні, і люди. Насправді дії української держави із притягнення до відповідальності Романа Паламара, Альони Гливко, Дмитра Павела чи будь-кого іншого не порушує жодних міждержавних угод чи інших правових норм. Чому? Дуже просто, бо у статті 2 закону «Про громадянство України» чорним по білому написано: «Якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України».

Тобто, коли громадянин України Роман Паламар ввозив за румунським паспортом на територію України своє дороге авто, то він «вступив у правові відносини» із нашою державою. При цьому він свідомо не повідомив митників про своє українське громадянство, а отже роз’яснювати йому порядок сплати мита не мали. Якщо Роман Паламар перетнув кордон і «вступив у правові відносини» із Україною, то він міг мати в кишені ще сорок паспортів, але в кожному разі був при цьому громадянином України. А отже повинен відповідати за свої дії. Якщо бачите тут якусь несправедливість чи правову колізію, то скажіть де саме? Я вам  більше скажу – чув як на Калинівському ринку і продавці, і покупці позитивно відгукувалися про вчинок митників. І знаєте, як зазвичай пояснювали своє схвалення? «Не треба бути хитрішим за всіх, треба бути чесним»!

Та лишимо в спокої громадянина України Романа Паламара, який певне належить до тієї групи, яка отримала громадянство Румунії виключно для покращення свого життя. Зрештою пан Роман став лише першою ластівкою, після якої прицільний вогонь почали вести по інших, більш «породистих» птахах.

Спершу ще кілька розлогих коментарів, без яких буде важко розібратися із тим, що насправді діється.

Наталія Ротар, доктор політичних наук: «питання подвійного громадянства ставиться давно, але за українським законодавством не передбачена відповідальність, навіть для державних службовців. А Румунія у 2014 закрила офіційну статистику та інформацію щодо отримання громадянства країни громадянами України, яка до цього часу оприлюднювалася на офіційних сайтах. Отож, відповідальності не буде».

А коли п.Ротар нагадали, що примусова сплата мита, то теж відповідальність, вона написала: «это только попытки, которые не будут иметь правовых последствий, отсутствие которых провоцирует двойное гражданство. Но в любом случае артикулировать эти вопросы нужно. Возможно, и партии когда-то возьмутся за их агрегацию».

Олексій Колесников, кандидат політичних наук: «ситуація зі звинуваченням одного з лідерів регіональної «Батьківщини» у наявності румунського громадянствамає декілька ознак, що дозволяють припустити можливий цілеспрямований характер цієї інформаційної атаки з метою завдання шкоди репутації цій політичній силі або ж її схиляння до прийняття/підтримки тих чи інших рішень. Ця інформаційна атака співпала у часі з певними подіями у місцевій політиці. Зокрема, вона може бути пов’язана з тим, що молодий депутат, яка стала об'єктом атаки, нещодавно розпочала активну роботу на своєму окрузі, або ж із небажанням «Батьківщини» домовлятися з певними політичними силами по прийняттю важливих рішень (наприклад, брати участь у тих чи інших домовленостях при затверджені секретаря чи персонального складу виконкому Чернівецької міської ради)».

Отож, по-порядку. Має рацію пані Ротар в тому, що чіткого механізму відповідальності за подвійне громадянство немає. Хто винен? Правильно, насамперед ті, хто уповноважені розробляти (уряд, парламент, президент) та приймати (виключно парламент) закони. Хто входить до парламенту? Правильно, різні політичні партії, які побудовані далеко не на взірцевих демократичних основах і об’єднують осіб із далеко не кришталевою репутацією. Хто має реальні можливості правдами і неправдами впливати на парламентарів та урядовців, щоб змусити їх закривати очі на очевидні речі? Зазвичай це високопоставлені власники паспортів іноземних держав (в т.ч. політики, чиновники, впливові члени партії, бізнесмени і бізнесвумени), які не менше від простих громадян зацікавлені залишати все як є.

Чи спроможні сучасні партії, як каже пані Ротар, агрегувати, тобто «перетворити вимоги соціальних груп в офіційні рішення»? Технічно спроможні, фактично робити цього не будуть. Чому? Відповідь проста – у багатьох партійців (і простих, і не дуже) рильце не те що «в пушку», а в «жорсткій поросячій щетині».

Йдемо далі. Пан Колесников не лукавить, коли бачить у ситуації довкола Альони Гливко ознаки інформаційної атаки. Не особливо він помиляється у причинах її виникнення. І швидше всього його прогноз щодо примусу «Батьківщини» до більш чуйного врахування інтересівпри затверджені секретаря та персонального складу виконкому Чернівецької міської ради таки збудеться.

Чи припустимо для досягнення політичних інтересів використовувати методи сумнівної чистоти? Політичні філософи кажуть, що ні. Теорія політичних технологій пропонує різні механізми реалізації. А реальна політична практика доводить, що для вітчизняних політиків поняття святого давно спотворене до невпізнанності.

Чого, мабуть, не побачив політолог, то того, що у єдиному правдолюбному пориві проти Альони та «Батьківщини» злилися представники різних політичних сил. Тут вам і «Народний фронт» (належність начальника митниці Миколи Салагора до цієї партії під сумнів давно не ставиться), і «Народний контроль» (подейкують, що Роман Ванзуряк грає не останню скрипку в «антиальониній комбінації»). Побачите, як тільки Мунтян «дрогне» з’являться й інші, які вже почули запах крові.

Тому дивною, на перший погляд, виглядає мовчанка лідерів таких сил як «Свобода» та Радикальна партія. Дивною, якщо не знати в чиїх інтересах останнім часом вони працюють. Це раз. По-друге, Інга Маковецька та Віталій Мельничук ще не забули, що своїми керівними посадами в облраді вони завдячують партайгеноссе Альони Георгіївни, а саме Івану Миколайовичу Мунтяну. Відмовчується і сам лідер обласної «Батьківщини». Певне сподівається, що вкотре пронесе і добре розуміє, що його публічна реакція буде підливанням води на млин опонентів.

А хто ж із політиків захищає Альону Гливко? Дивно, але лідер «Опозиційного блоку» Дмитро Павел, щодо якого раніше також лунали звинувачення у наявності в нього румунського громадянства. Звісно, ніхто не заперечує права пана Дмитра жертовно кидатися на амбразуру і прикривати собою свою колегу та співгромадянку. Обурення і нерозуміння викликають методи, до яких він вдається.

Чого лишень вартують висловлювання Павела, коли журналісти Олег Тудан («1+1») та Сергій Зарайський («Букінфо») попросили його підтвердити чи спростувати інформацію про його румунське громадянство. Отримайте, як-то кажуть, мовою оригіналу: «пане сергій, пояснюю черговий раз: ваш спонсорішко бурбо-яц зробив декілька доносів (зпитів) стосовно цікавоі для вас заіженноі теми, офіційно в стилі близьгоко вам КПСС або КДБ ви добре знаєте що я маю на увазі. Бомбоно-пресі цього було придостатньо особливо до виборів, але ПШИк а вам трохи мабуть щось перепало з барського столу чи стулу? раджу відкрити «ларьочок» на калинці соррі на добробуті і звідти приторговувати жовтизнею заодно квитками в wc». Оцініть витонченість слова та глибину як політичної, так і власне людської культури.

Хоча про культуру спілкування схоже забувають не тільки в «Опозиційному блоці», але й в інших партіях. Місцеві сайти повняться злісними коментарями як прихильників «Батьківщини», які звинувачують опонентів у чому завгодно, аби переконати громадськість в невинуватості Гливко, так і їхніми опонентами, які певне скоро доведуть, що пані Альона причетна навіть до розстрілу сім’ї Чаушеску. При цьому, коментатори будуть здивовані, коли соратники Тимошенко відшукають паршивих овець із подвійним громадянством і в струнких рядах Радикальної партії, і «Народного контролю», і БПП, а там дивись і до «Свободи» рукою подати. Про «Народний фронт» вже зайве згадувати, бо стара інформація про румунський паспорт Прозоровського виринула дуже оперативно.

Отож готуймося, панове буковинці, до затяжної паспортно-політичної війни, в якій будуть нові атаки і відступи, нові жертви і тимчасові переможці. А відтак подумаймо, чи варто пхати носа у це осине гніздо? Гадаю варто і треба. Бо давно пора від спорадичного реагування на проблему подвійного громадянства перейти до системного її вирішення. Звісно, політики зніматимуть вершки із паплюження опонентів – цього ніяк не уникнути. Проте врешті-решт необхідно так натиснути на владу, щоб вона перестала імітувати боротьбу із проблемою, розробила і прийняла цивілізовані правила гри на «ринку торгівлі паспортами». Якщо того не буде зроблено, то ніхто не може виключити можливості, що сценарії Криму та Донбасу спробують повторити в інших регіонах.

І насамкінець питання – чи можна жаліти Альону Гливко? Її жаліти треба, але виключно як людину. Бо справді неприємно, коли про потаємні речі стає відомо широкому загалу і твою білизну виставляють на привселюдний огляд. Такого ворогу не побажаєш. Не як політика, не як депутата. Адже, а хто найбільше винен у неприємній для Альони Георгіївни ситуації? Хто несе найбільшу відповідальність за нанесені їй особисто та партії «Батьківщина» втрати? Бурбак? Скорейко із Івашиним? Салагор? А от і ні!

Правильна відповідь – винен і відповідальний той, хто у 2012 році отримував громадянство, хто бажав бути хитрішим, аніж воно того варте. От саме та людина і має смиренно нести найбільший тягар.

Мораль всієї цієї румунсько-української паспортної Санта-Барбари із виразним буковинським акцентом проста і невибаглива. Про неї, нагадаю навіть на Калинівському ринку говорять, – не треба бути хитрішим за всіх, треба бути чесним.

Колись Тарас Шевченко писав: «У всякого своя доля. І свій шлях широкий». І то правда, бо:

1) Держава Україна не змушує своїх громадян набувати громадянства інших країн. Держава Україна не змушує своїх громадян, які набули громадянства інших країн, ставати політиками, депутатами, чиновниками. Держава Україна із розумінням ставиться до своїх громадян, які бажають по-чесному та по-справедливості розірвати із нею правові відносини формату «держава Україна – громадянин України». Держава Україна усім громадянам інших держав радісно пропонує формат правових відносин «держава Україна – іноземний громадянин».

2) Якщо громадянин України не бачить для себе підстав ним залишатися, то він має повне право набути громадянства іншої держави і має можливість його реалізувати. Коли він це зробить і належним чином вийде із громадянства України, то він може спокійно жити на території України, спільно із коханою людиною ростити спільних дітей, будувати будинки і саджати дерева, володіти майном, завозити дорогі авто і т.д., і т.п.

3) Але при цьому він позбавлений ряду політичних прав – права обирати українську владу, право бути обраним до органів української влади, права займати посади в українських органах влади, права брати участь у діяльності українських політичних партій.

Чи не здається вам, панове, що це вже не настільки непомірна ціна, щоб не змогти по ній заплатити і почувати себе спокійно? Спокійно перед державою Україна, перед її громадянами та, головне, власною совістю.