Записки цецинського самашедшого-2, або Як Москва на Буковині «українських патріотів» вирощувала

Людська пам'ять дуже інтересно працює. Кажуть, що доброго ми не згадуємо, а про зле не забуваємо. То неправда, бо по-різному може бути. А от чого в нас не забереш, то того, що пам'ять наша коротка. Саме тому ми можемо сьогодні схвально оцінювати роботу людей, які активно світяться в соцмережах і займаються піаром, дякувати їм за добрі справи, називати їх патріотами. Бо не згадуємо, а звідки ці люди взялися, як вони йшли по життю, з чиєї руки годувалися, на чий караван гавкали. Такою вибірковістю людської пам’яті та сприйняття здавна користалися негідники різної масті, шахраї та, звісно, політики і спецслужби.

У Москві на Красній площі є два Володі. Один спокійно лежить і чекає, коли його врешті поховають, бо майже сто років руки до того не доходять. То Лєнін. Він же Владімір Ілліч. А другий зі шкіри лізе, аби його найближчим часом не похоронили. То той карлик, який «ла-ла-ла-ла». Він же Путін. Він же Владімір Владімірович.

А на землі буковинській останні роки колотить різні «тєми», які на руку Москві грають, інший Володя. Вірні послідовники Лєніна і Путіна йому можуть щиро і заслужено сказати, – «Спасіба вам, дорогий ви наш, Владімір Ілліч», – і моцно руку пожати за файні справи на користь імперських амбіцій Кремля. Справи ці в пам’яті буковинців вже вкрилися порохом забуття, але ім’я «Героя» залишилося. Це Дорош.

Так-так, саме той Дорош, який віднедавна вішає собі на груди медальку найбільшого волонтера Чернівців та області. Це саме той Дорош, який на початку 2000-х рейдерив по-чорному і задешево придбав собі приміщення заводу в центрі міста. І нарешті – це саме той Дорош, якого чернівецькі есбеушники недавно грамотою нагородили «за вагомий внесок у відстоюванні суверенітету, активну громадянську позицію і волонерську діяльність».

Тяжко сказати кого і що засліпило. Напевне в будинку, до якого Франц-Йосиф задом обернений, хоч шпигунів і вміють ловити, але з гуглом геть не дружать. Бо якби дружили, то дуже легко найшли б купу цікавинок про те, як наш «Володя-Герой» з московськими прихвоснями хороводи водив. Причому робив це не тоді, коли Віктор Фьодоровіч дав добро на любов до Росії, а раніше – коли Віктор Андрійович, в перерві між клопотами про своїх пчьол і добробутом немаленької родини, згадував про загрози українському суверенітету з того боку світу, куди Богдан Хмельницький булавою показує. «То все лірика. То все наклеп. Факти в студію подавай!», – скаже читач. Хочете фактів? Будь-ласка.

Є в Росії такий собі Робєрт Шлєгєль. Коріння своє виводить із поволзьких німців, яких Сталін до Казахстану вислав. Разом із батьками у 1998 році у чотирнадцятилітньому віці повернувся до Росії, назвався біженцем і почав себе активно шукати «на зємлє прєдков». І знайшов, бо настільки талановитий, що в Одесі таких як він називають «формазонами», а в нас на Буковині – «хрунями». Хитрий, безпринципний. Має довгого язика, що і для бесіди добре, і у вилизуванні допомагає. Тілько Робєрту стукнув 21 рік, і він отримав законне право водочку в магазинах без пред’явлення паспорта купляти, подалося це молоде дарованіє до руху «Наші». Хто не знає – це путінський аналог Гітлерюгенду. За рік дослужився там до посади прес-секретаря (певне вже згадуваний язик допоміг), а в кінці 2007 року за списками «Єдіной Росії» по Краснодарському краю став наймолодшим депутатом Госдуми.

І понеслась кар’єра по горам, степам та байракам. В квітні 2008 року Шлєгєль розробив поправку до закону «Про срєдства масовой інформаціі», щоб рота затикати неугодним журналістам. «Гут, Робєрт, гут!», –  сказали старші товариші і поставили серйознішу задачу. А саме – прислужитися рупором, коли путінському оточенню прийшло натхнення організувати т.зв. ігрові зони. Такі собі «русскіє Лаг-Вєгаси», щоб простіше грошики виманювати у азартних кацапів, які залишки ще не пропитої зарплати у казино спустити хочуть. Доручили цю ідею «лічно самому Владіміру Владіміровичу» озвучити і все пішло як по маслу – закон спеціальний прийняли, зони організували, а Робєрта за вміле виконання поставленої задачі похвалили і послали «гуманітарне співробітництво з братами слов’янами» розвивати. А оскільки в рідному Казахстані братів лишилося не так багато, то погляд юного таланта було спрямовано на Україну. Причому не на східну, де і дурень працювати зможе, а на західну, де простих українців, збалуваних близькістю до Європи, переконувати складніше.

«Га…но – вопрос. Нєт нєрєшаємих задач», – по-піонерськи вигукнув Робєрт і почав шукати, а хто б допоміг круглий стіл організувати, хто готовий агентом впливу послужити. В Чєрновіцах, наприклад. І, не повірите, знайшов! Кого? Та звісно ж «Вову-Героя»… Тим паче, що у Вови і підходяща організація виявилася під рукою – Всеукраїнська молодіжна громадська організація «Молоді патріоти України». Що цікаво – реєстрував її Дорош не в Чернівцях, як більшість своїх підприємств та громадських організацій, а в Києві, по вулиці Василькіській, будинок 53, корпус 1, квартира 29. Певне, щоб куратори «русскава міра і славянскава братства» на відрядження до Чернівців не витрачалися.

Так ось. Зареєстрував Дорош своїх «патріотів» 22 лютого 2009 року, а вже за місяць – 28 березня – Робєрт Шлєлєль до Чернівців «голубєм міра і согласія» прилетів. Перед тим, як зустріти дорогого гостя і щоб підозрілих чернівецьких журналістів не дивувати свіженькою, нікому не відомою організацією, організував Володя 4 березня публікацію в газеті «Версії» під промовистою назвою «Подайте мільйон копійочок колишньому міністру й депутату». Благо і тема актуальна, і газета доступна, бо сина Людмили Чередарик – Олексія, Дорош обробляв давно. Навіть доручив тому редагувати молодіжну газету «Народно-демократичної ліги молоді», якою Володимир Ілліч рулив справно ще з тих часів, як НДЛМ активно підтримував Януковича на виборах 2004 року. Людмила Флорівна, не підозрюючи про підводні камені, надрукувала праведні міркування молодих патріотів. «Ми, організація «Молоді патріоти України» закликаємо переглянути видатки на зарплату і пенсії народних депутатів та посадових осіб. Пропонуємо визначити зарплату народних депутатів і посадових осіб на рівні не вище 10-кратного розміру мінімальної зарплати, затвердженої у бюджеті. Так само треба вчинити з пенсіями. Такий механізм є соціально справедливим і дозволить вивільнити кілька мільярдів гривень, які можна вкласти у галузі, що найбільше постраждали від кризи, або ж на зменшення зовнішнього боргу», – криком кричали адепти соціальної справедливості Володимир Дорош та Юлія Струк. Як кажуть феесбешні господарі Робєрта, – «легалізація нашіх таваріщей состоялась».

До речі, Юлія Струк так само має цікавий, моцно переплетений із Дорошем, творчий шлях. Народилася в Магаданській області роком пізніше за Робєрта Шлєгєля. Разом з батьками переїхала до Чернівців, де вони організували фірму «Дукат», яка мало чим відрізнялася від відомої «Рога та копита», бо торгувала всім, чим гаразд. У 2000 році Юля подалася вчитися на юриста до Буковинського інституту Маніліча, проявляла там громадську активність і була помічена Володимиром Іллічем, який, за чутками, дуже ніжно дихає в бік молодих активісток. У 2005 році під його чуйним керівництвом очолила чернівецький осередок НДЛМ. А коли з’явилися «Молоді патріоти України», то практично усі повідомлення Юля і Вова підписували спільно.

А коли Юля вирішила в політику податися і балотувалася в Чернівцях у 2012 році до Верховної Ради, то певне авантюристська жилка Дороша передалася і їй. Бо аж занадто активно Юльця ходила тоді по партійним штабам, представлялася довіреною особою маловідомої партії, якій довірили сокровенну печатку, і пропонувала за невелику винагороду включати від імені цієї партії потрібних людей у виборчі комісії. І байдуже, що то була «розводка» чистої води. Кілька дурнів таки знайшлося і Юля кревно зароблені гривні активно просаджувала у «Сорбоні», крутячи стегнами перед Толіком Зєльоним, вусатою зіркою Василем, Проданом та іншими старими добрими друзяками Володі Дороша.

Отож, солодка парочка гостинно зустріла товаріща Робєрта на буковинській землі і уклінно зробила кілька прогинів, які були зараховані в Кремлі. Інформацію про зустріч, на якій обговорювали «механізми налагодження дружніх відносин між Росією та Україною», надрукувала не лише Людмила Чередарик у «Версіях», але й низка російських сайтів. Мережею розійшлися перли про те, що «співголова МПУ Володимир Дорош наголосив, що місія Молодих патріотів України полягає у вихованні патріотизму, любові до своєї Батьківщини, очищених від будь-яких проявів ненависті до інших держав і народів».

А сам Робєрт, в пориві вдячності до організаторів акції, «висловив думку, що в цілому ставлення населення Російської Федерації до України і українців є позитивним, і проблеми в Україні для росіян є сьогодні другими на порядку денному після світової кризи. Стосовно молодіжної проблематики учасники дійшли згоди про спільність молодіжних проблем в Україні та Росії».

Отакої! Спільну мову знайдено, картинку для кремлівського прихвосня зроблено, контакт налагоджено, треба про реалізацію спільних ідей подбати. І тут для Володі з Юлею проблем немає. За кілька місяців після березневої зустрічі вони тішать громадськість повідомленнями про титанічну роботу «Молодих патріотів України». Так, 12 травня в стилі донецьких шахтарів-передовиків видають «патріоти» на-гора відкрите звернення до президента Ющенка та Юльки-прем’єрки. Тільки вслухайтеся, які праведні і високі слова з Луб’янки передали: «Обращаемся к Вам, ибо крайне возмущены действиями отдельных высокопоставленных лиц, которые имели место в последнее время и не соответствуют нормам человечности, морали и не достойны поведения государственных служащих. Мы надеемся на Вашу адекватную реакцию и требуем немедленно отправить в отставку тех чиновников, которые своими действиями себя полностью скомпроментувалы».

18 травня від імені «сопрєдсєдатєлєй В. Дороша и Ю. Струк» помийні сайти надрукували звернення до депутатів українського парламенту. Цього разу горе-патріотів рознервувала бездіяльність влади щодо ветеранів. І байдуже, що від 9 травня, під яке в Москві й готували це звернення, пройшло вже більше тижня. Такі дрібниці не спинять праведного гніву «патріотично цвіту нації». Читаємо уважно: «Из года в год во время многочисленных мероприятий, посвященных Дню Победы, Вы постоянно подчеркиваете свое почтение и уважение к участникам Великой Отечественной Войны, к подвигу, который они совершили в те страшные годы. Мы предлагаем довести свое уважение на практике.  Сегодня очень больно наблюдать, как на улицах и базарах коллекционеры продают ордена, медали и другие награды, за которые ветераны проливали свою кровь. В связи с этим предлагаем ввести уголовную ответственность с лишением свободы до 5 лет за продажу и покупку любых орденов, медалей, наград и других знаков отличия».

І нарешті лебедина «пєсєнка-подпєвочка» Вови з Юлею прозвучала в День захисту дітей 1 червня, коли вони закликали керівництво України «забути про амбіції та політичні чвари і об’єднатися у боротьбі з алко- та тютюнозалежністю серед молоді». Подейкують, що текст цього звернення писали не в Москві, а в затишному кабачку, що поблизу заводу «Антена» за чашкою чогось гаряченького чи навіть «горячітєльного». Більш того – ані Робєрт, ані Москва його не замовляли. Текст виявився самостійною ініціативою Дороша і мав тонко натякнути Шлєгєлю, що «молоді патріоти» продовжують бути готовими для роботи і завтра, і післязавтра, але їстоньки хочеться вже сьогодні.

Тонкий розрахунок Володі Ілліча полягав в тому, щоб втішити Робєрта цим зверненням, бо той тільки-но розпочав чергову кампанію і запропонував ввести в Росії «уголовную ответственность для продающих алкоголь и сигареты несовершеннолетним и ужесточить наказание для родителей за употребление спиртного детьми в общественных местах». А тут з далеких Чернівців наче гукають «Робєрт, молодець! Ми твої великі ідеї вже проштовхуємо в Хохляндії. Висилай гроші, бо ті шо ти привіз навесні вже си скінчили».

Певне або грошей більше не висилали, або лубенські господарі Робєрта вже перевірили відданість «патріота» та вирішили не палити Володимира Ілліча на дрібних тємах і притримати його для більш відповідальних справ, бо бурхлива діяльність «Молодих патріотів України» зійшла на пси. Ніде більше вони не світилися, акцій не організовували, звернень не писали. Але Володимир Ілліч не зник. Навпаки розвинув ще бурхливішу діяльність. Спочатку на виборах мера Чернівців у 2010 році, де активно паплюжив Миколу Федорука. Потім на Податковому майдані, який успішно злили і в Чернівцях, і в Києві. Потім на волонтерській ниві… Але то вже інші історії, на які теж колись хтось світло проллє.

А поки… Поки у Володимира Ілліча все добре. Грамота за внесок у відстоювання суверенітету на стіні висить, око радує. Волонтерство приносить не лише моральне задоволення, але й дозволяє старі кредити погашати. Юрко Ковалець з Ігорком Жижияном каламутять світом, щоб розчистити Вові дорогу до його давньої мрії – крісла начальника управління лісового господарства. Навіть Петро Кобевко, який першим помітив дивні викрутаси з Робєртом Шлєгєлєм, і той не згадує про «молодих патріотів». А Москва і далі свою чорну справу робить – рве Україну як скажений пес. Благо приручених «патріотів» для цих, як би сказав патріарх Кіріл, «богоугодних справ» свого часу вдосталь наклепала.